В житті кожної нації є знакові постаті, які закладають підвалини її формування, визначають шлях розвитку, стаючи тим еталоном, по якому визначають правильність руху на шляху історичного руху.
Це й політики, військові, економісти чи державні діячі, рідше – науковці, мислителі чи письменники. Останні стають «духовними батьками нації» тоді, коли суспільство не знаходить у своїх політичних лідерах тих морально-етичних та культурно-духовних якостей, які дозволять їм бути постійним прикладом для ідейного наслідування.
Для народу, що був поневолений і роздертий на шматки сусідніми імперіями, який робив відчайдушні кроки, щоб зберегти свою ідентичність та завершити формування у повноцінну націю, таким «маяком у мороці» став Тарас Шевченко, наш Кобзар.
Ми не оцінюємо його як письменника – поет та прозаїк Шевченко відомий більшості українців, не розглядаємо його багатогранну художню спадщину чи діяльність на громадсько-політичній ниві. В ту пору, першу половину ХІХ століття, він був не єдиним діячем на цих напрямках. І в літературі, і живописі, в науково-освітньому середовищі та й у Кирило-Мефодіївському товаристві поряд ми бачимо цілу плеяду талановитих молодих українців, які дадуть поштовх відродженню українства на всіх напрямках суспільного життя.
Але Тарас Шевченко виділяється з понад усіх, як стрімка велична скеля серед гірського ланцюга, височіє своїм духовним впливом над історичним полем українського народу.
Він – виразник саме його думок, сподівань і прагнень, той, хто у своїх творах підсумував та осмислив історичний досвід українців та, по суті, дав йому аналіз у формі поетичній, зрозумілій більшості людей краще, ніж твори високочолих істориків чи філософів.
Саме через творчість Кобзаря у нашого народу почала зароджуватись національна самосвідомість, яка поєднала україномовне населення по обидва береги Дніпра у єдину монолітну українську націю.
Тарас Шевченко став одним із фундаторів творення нашої країни, тим діячем, духовний спадок якого на щодень справляє свій вплив на кожного з нас, і буде це продовжуватись до тих пір, поки ми усвідомлюватимемо себе українцями, нацією зі спільною культурою, мовою, історією та територією, нашою рідною Україною, яку захищають від ворогів воїни-захисники нашого майбуття, нащадки козаків та гайдамаків, що немов би зійшли із Кобзаревих сторінок у сьогодення.
Вклонімося Тарасу Григоровичу Шевченку, хоча б подумки. Віддаймо йому шану у цей день – 210-ту річницю від його дня народження. Пам'ятаймо про нього не лише у святкові дні чи дні скорботи, бо не відомо, яким би був шлях нашої нації до власної свободи без духовного впливу цієї могутньої особистості.
